ТікТок-фріки й рулетка з чужими квартирами: абсурд "русского міра" на Донбасі кріпне

А що приніс туди "русскій мір"? До міста тягнуть недолугих фріків із ТікТоку, над якими відверто глузують навіть їхні власні глядачі. І це, мабуть, перший випадок в історії, коли непотріб не вивозять з Донецька, а навпаки – везуть у Донецьк. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Для тих, хто поняття не має, хто такий цей персонаж: це черговий продукт деградації російських соцмереж, який став відомим просто тому, що з нього сміялися мільйони.

Але навіть для окупованого Донецька подібний "культурний десант" виявився надто відвертим плювком в обличчя. Дійшло до абсурду: прямо під час виступу в місцевому клубі на сцену вриваються люди в касках, бронежилетах і з автоматами, хапають цього "артиста" та ведуть геть. Вони на повному серйозі влаштовують маски-шоу, щоби зупинити бездарність, яку самі ж туди й завезли. Оце і є вся їхня нинішня культурна політика.

Вічні дірки та психологія тимчасовців

Але за межами клубного цирку починається справжня реальність окупації. І вона, м'яко кажучи, пахне зовсім не парфумами. Показовий момент: донецькі комунальники місяцями не можуть впоратися зі звичайною діркою в каналізаційній трубі. Місцеві активісти ходять кабінетами, знімають пафосні рейди, відкривають двері ледь не ногою, вимагають дій від якихось начальників ділянок, а каналізація як текла у підвал, так і тече далі.

Минає два, три, чотири місяці – картинка не змінюється взагалі. Вони навіть не здатні закрутити кришку люка чи поставити нормальну латку на трубу, яка не має шаленого тиску. Усе, на що вистачає зусиль так званої "влади", – це ліпити тимчасові затички, які вибиває наступного ж дня.

Складається чітке відчуття, що окупанти самі прекрасно розуміють: вони тут ненадовго. Навіщо щось лагодити на совість, якщо можна просто кинути шматок бляхи, залишити сморід, розвести мишей із тарганами й вдавати бурхливу діяльність? Це психологія тимчасовців, які звикли жити на звалищі.

Безпрограшна лотерея на чужих сльозах

Ще більш цинічна картина розгортається у зруйнованому Маріуполі. Окупаційна адміністрація придумала цинічний термін – "покинуте житло". Вони відбирають квартири маріупольців, які втекли від бомбардувань або загинули, і починають роздавати їх іншим. Причому якщо законний власник не встиг якимось дивом пройти пекельну фільтрацію чи не зміг дістатися окупованого міста, житло оголошують "безгосподарним" і передають далі.

Виходить така собі пекельна безпрограшна лотерея. Ти приходиш, тобі видають чужу квартиру, де стоять чужі речі, чуже ліжко, залишені дитячі іграшки. Потім приходить хтось інший, чий дім знесли до фундаменту, і йому теж віддають чиюсь вкрадену оселю. Це справжня російська рулетка карми. Як можна спати в ліжку людей, яких ти або вигнав під обстрілами, або чию загибель підтримуєш? За кожними такими дверима – трагедія, кров і сльози, але росіяни намагаються переконати всіх навколо, що це "нормально, держава ж подбала".

Екзистенційні оптимісти без води та логіки

А паралельно з цим жахом нам показують зовсім диких персонажів. Наприклад, дівчину з Сочі, яка бере маленьку дитину й переїжджає жити до Донецька. Вона гордо заявляє в блозі, що вона – "екзистенційний оптиміст", цитує Альбера Камю, розмірковує про міф про Сізіфа, ходить на йогу і планує розвивати модельний бізнес. Модельний бізнес у Донецьку, під постійною загрозою обстрілів і без цілодобового водопостачання! Це звучить як сценарій для дешевого фарсу.

Місцеві в коментарях відверто крутять пальцем біля скроні, бо не розуміють, навіщо тягнути дитину в зону бойових дій заради примарного "позитивного мислення". Але окупаційна пропаганда чіпляється за такі історії обома руками. Їм конче необхідно створити ілюзію нормального життя, хай навіть це "нормальне життя" тримається на абсолютному абсурді.

Готель на одинадцять номерів і кримські сколопендри

І завершує цей парад фальшивого добробуту презентація "грандіозного успіху" – відкриття нового готелю в Донецьку аж на... 11 номерів! Подумайте лише: одинадцять номерів. Напевно, розраховували приймати цілі урядові делегації з далекої Республіки Комі чи Москви. Головна гордість закладу – цілодобова вода та ресторан грузинської кухні. Щоправда, навіть у кавказькому меню чомусь обов'язково пропонують борщ, бо це український Донецьк, і як би вони не тужилися, українська сутність пробивається крізь будь-який окупаційний морок.

Уся ця конструкція тримається на дивовижній терплячості, яку вони вважають подвигом. Блогери в Мелітополі філософствують, що "народ ко всему адаптируется", розтягуючи своє вміння терпіти злидні, немов гуму. А російські туристи в окупованому Криму щиро зізнаються на камеру: їх лякають не ракети, не постійні вибухи і не дрони над головою, а... кримські сколопендри та домові павуки. Розумієте градус божевілля? Безпілотники над військовими базами для них – це дрібниці й "суєта", головне – щоб багатоніжка в кімнату не заповзла.

Можна скільки завгодно ховати голову в пісок, знімати бадьорі ролики про "сезон 2026 без страшилок" і переконувати себе, що до будь-якої руїни можна звикнути. Але правда в тому, що створити життя на вкраденому та знищеному неможливо. І рано чи пізно за все скоєне неодмінно доведеться відповідати.

Складається враження, що Росія, за неможливості дотягнутись до рівня життя в Україні, опустила рівень життя на окупованих територіях до комфортного на Росії – виживання. "Держите народ бедным и занятым".