Як США, Китай та Євросоюз користуються російсько-українською війною у власних інтересах

Для України російсько-українська війна – питання виживання. У тому числі фізичного. Для частини українських еліт – виживання політичного. Логічно. Для Росії війна також є питанням виживання. Але не як держави, а як імперії, яка претендує на статус однієї з трьох світових супердержав. Провал України гарантує такий статус Росії. Заморожування конфлікту із сильними позиціями (у тому числі політичними поступками з боку ЄС та США, а не лише України) дає можливість поборотися за статус імперії. Про це пише Ігор Тишкевич.

А що таке російсько-українська війна для інших держав? Розкладімо "по поличках".

Позиція США

Для Сполучених Штатів Америки ключова проблема сьогодні – трансформація світового порядку та суперництво за роль лідера. Де конкурент лише один – Китай. Все інше другорядне. І через цю призму погляньмо на російсько-українську війну.

Для початку подивимося на питання логістики та виробництва. КНР – найбільша виробнича база світу, яка зараз у технологічному розвитку стрімко наздоганяє США. Але Китай залежить від надходження ресурсів (для своєї промисловості) та від ринків збуту (продукцію необхідно комусь продавати). Тому США сконцентрувалися на контролі ключових точок міжнародної логістики: Панама, ігри з Єгиптом, Перська затока, Південно-Китайське море, Малакська протока. Навіть Гренландію можна віднести до цієї логіки – йдеться про контроль північних транспортних коридорів (а також про нову ресурсну базу для США, якщо вийде).

Китай посилює глобальний вплив

Тим часом вплив КНР зростає. Китай не просто поширює свій вплив. Він пропонує умовно цивілізаційну альтернативу. Наприклад, ті ж чотири глобальні ініціативи КНР, включно з ініціативою глобального управління. Концепція, здавалося б, спрямована на гарантування рівних прав держав і збереження глобальної системи. Але вона б'є по реальному, а не зафіксованому на папері принципі рівності. А саме – піддає сумніву моральну, ціннісну, економічну та цивілізаційну перевагу умовно "західної" цивілізації.

При цьому політичні ініціативи Китаю підтримують економічні проєкти. Починаючи від відомого всім "Один пояс, один шлях", закінчуючи проєктами індустріалізації, зеленої енергетики, зв'язку. США та ЄС не перейнялися створенням таких цивілізаційно-економічних проєктів у минулому, а створювати їх у статусі того, хто наздоганяє, — довго і дорого. І якщо гроші є, то з часом – проблеми. А отже, є мета знизити саме швидкість експансії Китаю. У тому числі підсвічуючи регіональні проблеми, без яких КНР не може просунутися далі.

Що вигідно Сполученим Штатам?

Для США вигідне ослаблення Росії, оскільки вона не претендуватиме на роль "третього гравця". Але при цьому вкрай невигідне її ослаблення до того ступеня, коли російська економіка стане умовною філією китайської. Адже тоді Пекін до своєї виробничої потужності отримає сировинну базу безпосередньо біля своїх кордонів. Це посилення КНР та удар по американській політиці контролю логістики – Пекін отримуватиме ресурси сухопутним шляхом.

Але водночас для США вкрай вигідна ситуація, коли Росія зберігає можливості боротися за зону впливу, що вислизає від неї (адже КНР йде в тому числі і по тому, що Росія вважала "своїм заднім двором"). А це означає, що, з точки зору американської адміністрації, Росія має вийти з війни, не ставши сировинним придатком Китаю і зберігши можливість говорити про геополітичні амбіції.

У цьому розрізі для США вкрай вигідна ситуація, за якої вони отримують можливість доступу до російської сировинної бази. До розвитку Арктики (ресурси + морські шляхи). І, найголовніше, Вашингтон прагне отримати Росію досить ослабленою, щоб вона не претендувала на роль глобального гравця, але достатньо сильною, щоб спробувала відновити свій вплив (навіть шляхом роздування регіональних конфліктів) у Центральній Азії та на Кавказі. Це, як мінімум. І це території, де сьогодні надзвичайно посилилася роль Китаю.

Навіть Іран вкладається у ту ж логіку. Ісламська республіка ризикувала стати регіональною супердержавою, маючи статус ключового логістичного партнера одночасно для Індії та для Китаю. Війна зриває ці плани.

Що вигідно Китаю?

Для Китаю ослаблення Росії не менш вигідне, ніж для США. Це дозволяє отримати доступ до ресурсної бази, а також розвинути свої проєкти на Близькому Сході, в Центральній Азії та на Кавказі, поки Росія "зайнята" Україною.

Зрештою, трансформація ШОС йде дуже цікавим треком. Організація, що створювалася як "проросійська", сьогодні є інструментом Пекіна. А реформа ключових структур ШОС проводиться так, щоб можна було в майбутньому перехопити інструменти інших російських інтеграційних ініціатив – ОДКБ та ЄАЕС.

Для Китаю вкрай невигідне надмірне посилення Росії. Зокрема, й військове. Тому в російській армії немає китайської зброї (навіть виробленої в третіх країнах), і тому замість використання китайських систем супутникового зв'язку Кремль розгортає свій “Рассвет”. У Пекіні розуміють: просто озброїти агресивного сусіда, з яким маєш довгий кордон, небезпечно.

Але і розвал Росії для Китаю на цьому етапі невигідний. Адже поки ти не зайшов зі своїми проєктами в Арктику (ресурси + логістика), поки ти залежиш від транзитного статусу Росії (сухопутний коридор) – вигідніше мати одного залежного від тебе партнера, ніж десяток нових незалежних держав чи зону нестабільності.

Крім того, у разі надзвичайного ослаблення Росії може повторитися кейс, коли Європа і США фактично "рятують" Кремль – ніжки Буша в Китаї пам'ятають. А це означає, що Пекін намагатиметься не допустити такої ситуації.

Ключова трагедія для України у розрізі російсько-української війни

Для США невигідне посилення Росії до такої міри, щоб вона претендувала на роль "третього центру цивілізації". Адже простіше домовлятися тільки з Пекіном, ніж грати в трикутнику Вашингтон – Пекін – Москва.

Але для США невигідне і надзвичайне ослаблення Росії, оскільки це означатиме різке посилення Китаю не лише в Азії, а й у Східній Європі. Росія потрібна Штатам досить сильною, щоб увійти в конфлікт із Китаєм щодо питання відновлення свого впливу на низці територій.

Для Китаю також невигідне посилення Росії до такої міри, щоб вона претендувала на роль "третього центру цивілізації". Це не застереження. У цій тезі інтереси Китаю та США збігаються повністю. Ба більше, в інтересах Китаю ситуація, коли Росія після заморозки війни не матиме сил і можливостей боротися за відновлення своєї зони впливу. У тому числі боротися за збереження проросійських інтеграційних майданчиків, створених Москвою (ОДКБ, ЄАЕС).

Але з іншого боку, для Китаю вкрай невигідне і зайве послаблення Росії. Оскільки це ризик дестабілізації на своїх кордонах та ризик для транзиту.

Тобто два ключові гравці у світі не зацікавлені ні в перемозі Росії, ні в її повній поразці. І, відповідно, щодо України – провал і розвал української державності їм вкрай невигідні. Але не є вигідною для Китаю та США і повна безперечна перемога України.

Європейський Союз

ЄС дуже довго у зовнішній політиці дотримувався ідеї координації зусиль із США. І питання "автономізації" виникло лише 8 – 9 років тому. А мейнстрімом стали останні 4 роки. І тут теж питання не в Україні та Росії.

Просто коли йде переділ світу й суперечка за зони впливу, виникає питання: де інтереси Європи. Якщо ЄС просто "статист", то він стає лише ресурсною базою для сильніших гравців – КНР та США. Такий собі щедро накритий обідній стіл для інших. Тому Європа намагається виробити власну позицію, власний зовнішньополітичний трек. Де є місце співпраці та конфліктам з Вашингтоном. І є місце співпраці та конфліктам із Пекіном.

При цьому ЄС не є монолітним – його роздирають внутрішні суперечності. І питання виживання, серед іншого, зводиться до питання зміни механізму ухвалення рішень.

На цьому тлі Росія для Європейського Союзу сьогодні є як можливістю, так і загрозою. Можливість – сировина та ринок. Загроза – амбіції Росії та можливе бажання розширити свою зону впливу. Крім того, Вашингтон намагається домовлятися із Москвою ціною не лише українських, а й європейських інтересів.

Але, усвідомивши загрозу від Росії, держави ЄС готуються до можливих проблем у військових, політичних та економічних сферах. На цьому тлі підтримка України як держави, де Росія "зав'язла", вигідна. Але це вигідно лише доки ти не готовий. Простіше кажучи, щоби нормально провести трансформацію, треба не допустити успіху Росії в Україні.

Питання в іншому: а що буде, коли держави ЄС вирішать, що вони "готові" до реагування на російські загрози? Чи буде далі сенс підтримувати Україну на поточному (або ще більшому рівні)? І про таку перспективу вже говорить низка політичних сил у Франції, Німеччині та інших державах.

Але серед усіх загроз для Європи неприйнятним є зайве посилення і вихід Росії з війни, коли вона може намагатися відновити чи розширити свою зону впливу.

Який висновок для України?

По-перше, варто припинити сподіватися на роботу посередників замість докладання власних зусиль. Формулу заморожування війни замість України для України ніхто не розробить.

По-друге, не слід вважати, що підтримка партнерів – річ постійна та гарантована. Кейс із США чудово це показав. І причина тут не в особистостях, а в інтересах та часових відрізках.

По-третє, треба все ж таки намагатися грати на балансі інтересів, розмовляючи з усіма потенційно зацікавленими сторонами (де є можливість – із США, де є – із ЄС), але пам'ятаючи, що на них перелік впливових держав не закінчується.

Зрештою, Росія, розпочавши трек Дмитрієва, показала, як вона грає на інтересах (у цьому випадку США). Виникає питання: а де українська гра на інтересах і на майбутньому з ЄС, Туреччиною, Китаєм, Індією, тими самими Сполученими Штатами?