Нам не треба вигравати гру Трампа чи Путіна: якою буде перемога України

З того, що згадується з теоретичного, колись почутого й побіжно опрацьованого, – це "Скінченні та нескінченні ігри" Джеймса Карса. Якщо підсумувати одним реченням, то у скінченну гру грають, щоб виграти, а в нескінченну – щоб гра тривала. Про це пише Ігор Семиволос.

Яким буде кінець гри?

У скінченній грі приз зовнішній і остаточний: перемога, після якої гра закінчується. Шахова партія, вибори, тендер, війна.

У нескінченній натомість (а більшість стратегічних ігор – держави, інституції, кар'єри – саме такі) виграш інший, і його можна розставити за пріоритетами:

• право грати далі – і це не втішний приз, а головний;
• краща позиція для наступного ходу – більше ресурсів, союзників, опцій, ніж у суперника;
• можливість обирати гру – нав'язувати свої правила, поле й темп, а не грати на чужих.

Що маємо робити?

Для держави у війні на виснаження приз виглядає саме так: не капітуляція супротивника, а стан, у якому він більше не здатен диктувати, у яку гру вам грати.

Отже, й виходить: скінченну гру треба не програти, а нескінченну – не зрадити. Що це означає? Ми не можемо відмовитися від чужої гри – байдуже, чия вона, російська чи американська. Відмова – це також хід, і до того ж програшний. Якщо ваш опонент чи ворог грає у скінченну гру – ок, граємо, але як епізод своєї, а не як усю гру.

Пам'ятаємо, що наша умова перемоги не дзеркальна до умови ворога. Це як з Іраном: він виграє, якщо не програв, тоді як США та Ізраїль програють, якщо не виграли. Тема, чому сильні часто програють слабшим, доволі добре описана: у слабшого на кону існування, у сильнішого – лише інтерес, і з часом ця асиметрія волі переважує асиметрію сил. Звідси висновок: нам не треба вигравати гру Трампа чи Путіна – достатньо зробити їхню перемогу недосяжною.

Наступне – "грати з межами, а не в межах" (Джеймс Карс). Гравець, який розраховує на скінченну гру, сильніший у своєму полі й часі. Якщо вивести гру за ці межі: у час (привіт, проміжні вибори), простір (союзники, санкції, інші театри), у домени (економіка, право, культура, легітимність) – ми розширимо межі гри.

Далі – не стати тим, з ким воював. Якщо в процесі зникають інституції, свобода, здатність до оновлення – це зло. Сила тут – це збереження не лише армії, а й здатності грати далі.

І наостанок трохи миротворчого – визначити кінець не як тріумф, а як стан. Мета війни – кращий мир, ніж був до неї. Тобто стан, у якому супротивник більше не здатен диктувати, в яку гру нам грати.

Усе інше – від лукавого.